АРВМ. Біо
АРВМ – ініціали київських художників-монументалістів, архітекторів, скульпторів Ади Рибачук та Володимира Мельніченка. Саме так вони зазвичай підписували своі твори, книги та листи.
Ада Рибачук (27.07.1931–21.09.2010) та Володимир Мельніченко (25.02.1932–19.04.2023) — київські художники-монументалісти.
Їхній творчий шлях розпочався в 1950-ті.
Своїми роботами митці створювали обличчя сучасного Києва. Вони вдихнули новий сенс у техніку мозаїки, зробили з київського Байкового кладовища унікальний Парк Пам’яті, створювали оригінальні скульптури, займалися живописом, графікою, книжковою ілюстрацією, створювали унікальні монотипії, дерево- та ліногравюри.
З 1950 по 1956 Ада й Володимир навчалися у Київському художньому інституті (зараз — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури).
В 1954 році, коли студентів відправляли на практику, Ада висловила бажання поїхати на крайню північ.
— Але ж на море їздять заради розваги… — намагався заперечити ректор.
— Я хочу поїхати на море Баренца, — відповіла Ада.
— Але ж це небезпечно! З ким ти туди поїдеш?
І Ада обрала з однокурсників Мельніченка.
— Володя, поїдеш зі мною на море?
— Поїду, — відповів він, гадки не маючи, про яке море йдеться.
З тих пір вони не розлучалися.
Починаючи з 1954 року Ада й Володимир їздили на крайню північ 7 разів — в 1954, 1955–56, 1957–59, 1962–63, 1979, 1990 та 2000 роках, сумарно провівши там більше 7 років.
Чарівна естетика північної природи, самобутність та мужність тамтешніх мешканців, ненців, щоденний виклик, протистояння людини і стихії справили на молодих художників неперевершене враження. Дух і образи, якими просяклися Ада й Володимир в цих мандрах, вплинули на всю їхню подальшу творчість.
Твори, присвячені ненцям та їхньому способу життя, набули окрім художньої ще й антропологічної цінності, адже з тих самих 1950-х і до сьогодні радянський союз, а потім росія майже остаточно знищили цей корінний народ, витіснивши його із звичних місць проживання.
Тисячі живописних та графічних робіт, гравюр, скульптур та кам’яних панно створили в цих мандрах Ада Рибачук і Володимир Мельніченко.
В 1960–1961 роцкаїх у Києві Ада й Володимир на запрошення Авраама Мілецького реалізують проєкт оформлення інтер’єрів щойно збудованого центрального автовокзалу. Розробивши дизайн, кольорову пластику та глибоку художню стилістику, використовуючи техніку мозаїки та мозаїчно-керамічних панно, митці перетворили інтер’єри автовокзалу на унікальну пам’ятку мистецтва. Сюжети із блакитним автобусом та краєвидами, які відкриваються оку мандрівника, стали перлиною монументального мистецтва Києва.
В 2021 році зусиллями Володимира Мельніченка, Фонду АРВМ, команді реставраторів «Gurin Brothers», АТ «Київпассервіс», та більш ніж 200 волонтерам мозаїчні інтер'єри було повністю відреставровано.
В 1963–1965 роках Ада Рибачук та Володимир Мельніченко на запрошення того ж Авраама Мілецького працюють над оформленням інтер'єру та екстер’єру Київського палацу дітей та юнацтва (тоді — Палацу піонерів).
Монументалісти одразу відкинули «барабанно-піонерську тематику», типову для оформлення дитячих закладів радянської доби. Натомість вирішили оформити інтер'єри палацу за мотивами народного мистецтва. Загальна концепція майбутніх панно сформувалась під впливом творів народних мисткинь Марії Примаченко, Ганни Собачко, Параски Власенко та інших народних майстрів.
За словами Володимира Мельніченка сюжет фонтану «Зорі та сузір’я» на площі перед Палацом був навіяний спогадами Ади про те, як в дитинстві її бабуся варила їй кисіль, а щоб дівча краще цей кисіль їла малювала на ньому ложкою зорі, сузір’я та розповідала що кожен шукає свою зірку і йде до неї чумацьким шляхом. Але коли ти знайдеш свою зірку, казала бабуся, ти вже ніколи не зможеш повернутися назад.
В 2018 році фонтан «Зорі та сузір’я» був відреставрований після багатьох років животіння.
В 1967 році київська влада оголошує конкурс на створення у місті крематорію. З пропозицією взятися за цей проєкт до Ади й Володимира звертається Авраам Мілецький. Митці відмовляються від цієї роботи з тієї ж причини що й всі київські майстерні — замало часу минуло з 1945-го і слово “крематорій” асоціюється в усіх з жахами війни і концтаборів. Проте Мілецький наполегливо знов і знов пропонує Мельніченку і Рибачук взятися за цей проєкт. Ада й Володимир вирішують, що мають зрозуміти для себе сенс і філософію народного ставлення до ритуалу прощання, і вирушають в дослідницьку подорож карпатськими селами. По поверненню вони погоджуються взятися за проєкт за однієї умови — робити все виключно за власним розумінням. За відсутності конкуренції сторони б’ють по руках.
З 1968 по 1974 роки триває робота над створенням ландшафтного парку та будівлі Залів Прощання. За задумом авторів весь меморіальний комплекс мав відповідати народним традиціям поховання — із відходом труни під землю, із процесіями повз пагорби, із храмом (роль якого мали виконувати Зали Прощання) на найвищий точці.
«Чим більше ми працювали над цим комплексом, — згадував Володимир Мельніченко, — тим більше розуміли що це найважливіший проєкт нашого життя».
З 1974 року розпочинається робота над оформленням підпірної стіни пагорбу. Ада Рибачук та Володимир Мельніченко розробили і реалізували унікальний інженерний проєкт. Зовнішня поверхня підпірної стіни робилася з вигнутих металевих жердин, які утворювали собою об’ємні фігури, які обтягувалися тонкою металевою сіткою, після чого всередину конструкції під тиском задувався бетон. Так з’явилася величезна стіна довжиною 213 м, вкрита горельєфами. Загальна площа композиції дорівнює 2000 кв.м.
Ада й Володимир працювали над цим твором 7 років по 363 дні на рік, дозволяючи собі вихідний на Пасху та Різдво. Вони власноруч зігнули близько 95 т металевих жердин, маючи у помічниках двох зварників, які фіксували конструкцію та бригаду робітниць, які приходили раз на тиждень обтягувати фігури сіткою.
За задумом горельєфи мали бути кольоровими. А штучний басейн, розташований під стіною, мав віддзеркалювати фігури, візуально подвоюючи враження. Сюжети, зображені на Стіні, переказували історію людства — від Адама і Єви через материнство, працю, війну, самопожертву і знов до мирного життя і дитинства. Вони мали розрадити людину, яка опинилася тут через тяжку втрату, показати, що смерть — сумна частина життя.
Як каже народна мудрість, «В житті є три свята — народження, весілля та смерть. І кожне з цих свят для нас споряджають інші».
Наприкінці 1981 року радянська влада вирішує, що рельєфи на Стіні Пам’яті не відповідають принципам соцреалізму і мають бути знищені. Аду Рибачук та Володимира Мельніченка відсоронюють від робіт. Рельєфи тимчасово закривають фанерними щитами. Вирішується, в якій саме спосіб знищити твір. Друзі Ади й Володимира — Микола Бажан, Микола Амосов, Олег Антонов та багато інших представників київської творчої та наукової інтелігенції — намагалися вступитися за збереження твору, але програли цей двобій із радянською машиною.
В конкурсі проєктів знищення горельєфів переміг проєкт Авраама Мілецького, який, відчувши небезпеку, зрадив багаторічних партнерів.
Протягом весни 1982 року рельєфи були закриті товстою металевою сіткою (просічно-витяжним листом), а між сіткою та рельєфами було залито бетон.
2000 квадратних метрів унікального твору перетворилися на плоску стіну.
Після знищення рельєфів Стіни Пам'яті Ада й Володимир опинилися ізольованими в своїй майстерні. Навіть друзі боялися спілкуватися з опальними митцями. На адресу Мельніченко й Рибачук сипалися різні докори, в тому числі що вони, живописці за освітою, дарма взялися за скульптури, тому й робота вийшла бездарною. На противагу цим словам Ада й Володимир вирішили довести собі і всьому світові, що вони справжні скульптори. Так народилася серія унікальних скульптур — керамічних, металевих, комбінованих — які й зараз є перлиною експозиції Музею-майстерні АРВМ та виставок, в яких беруть участь.
Велика частина цих скульптур присвячена Півночі — ненцям, друзям Ади й Володимира з часів північних мандрів, та фантастичній естетиці їхнього життя у гармонії та протиборстві зі стихією.
З настанням часів української незалежності зародилася надія відкрити горельєфи з-під бетону. Кожен новий президент України публічно заявляв, що відкриття цього твору — справа честі. Депутати різних скликань збирали підписи.
Проте до реальних дій справа дійшла лише у 2018 році, коли в рамках фестивалю Kyiv Art Week було відкрито 6 кв.м. центральної фігури Стіни.
У 2021 році зусиллями Фонду АРВМ в партнерстві з Арт-фундацією «Дукат» за підтримки АТ «Київпассервіс», мережі заправок «KLO», меценатів Володимира Бородянського та Руслана Нонки, тисяч небайдужих по всьому світу було відкрито з-під бетону фрагмент розміром 120 кв.м. — композицію «Берегиня».
На жаль Ада Рибачук не змогла побачити ані реставрацію фонтану «Зорі та сузір’я», ані відновлення мозаїк на автовокзалі, ані вивільнення з-під бетону однієї з композицій Стіни Пам’яті.
Вона пішла з життя 21 вересня 2010 року.
Вже залишившись один Володимир Мельніченко у 2012 році взяв участь у оформленні меморіального комплексу «Биківнянські могили».
В 2020 році Володимир Мельніченко разом із близькими друзями — Едуардом Тімліним, Олександром Галинським та Ксенією Кравцовою — заснував Фонд збереження культурної спадщини Ади Рибачук та Володимира Мельніченка, статутним завданням якого є збереження та популяризація творів АРВМ.
19 квітня 2023 року пішов з життя Володимир Мельніченко.
Сьогодні в будинку на Малопідвальній 10Б, де з 1971 року жили й працювали унікальні українські художники Ада Рибачук і Володимир Мельніченко, розташований Музей-майстерня АРВМ. Як мріяли Ада й Володимир, тут експонуються їхні твори, відбуваються культурні події та художні майстер-класи.
Музей-майстерня АРВМ запрошує всіх, хто мріє торкнутися фантастичного світу — світу АРВМ.
